Содержание
коли волинський князь воював за московського
В Україні дедалі частіше згадують Битву під Оршею, яка відбулася 8 вересня 1514 року, коли об’єднані литовсько-русько-польські сили на чолі з князем Костянтином Острозьким розгромили війська московського воєводи Івана Челядіна. З огляду на події останніх років ця битва набула нових значень і змістів.
Між тим, 8 вересня сталася ще одна знакова у воєнній історії подія – 640-років тому, у 1380 році, військо великого московського князя Дмитра розгромило золотоординську армію, очолювану темником Мамаєм. Інтерпретації масштабів і значення цієї події сильно скачуть, але незмінним є те, що вирішальну роль у Куликовській битві відіграв князь Дмитро Боброк Волинський, який вдало контратакував татарське військо.
Про Куликовську битву в українському історичному контексті Радіо Свобода поговорило з істориком медієвістом Вадимом Арістовим.
Історик Вадим Арістов
– Як змінювалися уявлення про Куликовську битву та її історичне значення?
– Уявлення коливалися від панегіричного ставлення – як про переломну подію у стосунках Русі та Золотої Орди, до вкрай скептичного – як про незначне зіткнення, яке ні до чого не призвело.
Але якщо брати культурну пам’ять Російської імперії та пізніше Радянського Союзу превалював панегіричний та героїчний наратив.
– Одні мало не кажуть, що цієї битви взагалі не було, що то, мовляв, літописці її вигадали, а інші твердять, що це була ключова подія в створенні Російської держави.
– Тут доречніше говорити про перебільшення цієї події вже у пізньосередньовічних текстах, про те, що Куликовська битва дуже рано почала відігравати важливу символічну роль. Але треба пам’ятати ось яку річ: найяскравіші тексти, які доносять нам деталі цієї битви, були створені значно пізніше, ніж сама подія.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Битва на Ворсклі: українські землі між Литвою й Ордою
Один поетичний твір «Задонщина», який порівнюють зі «Словом о полку Ігоревім» – вони мають між собою паралелі – створили через кількадесят років після битви. Інший твір «Сказання про Мамаєве побоїще» – це взагалі початок XVI століття. Саме з нього ми маємо найбільшу кількість деталей про те, як стояли війська, яка була їхня чисельність, про участь Дмитра Волинського.
Натомість згадки ближчі по часу до події подають значно менше подробиць.
Про участь у битві Дмитра Волинського чи то Волинця найближчі по часу джерела не згадують. Проте ми можемо не сумніватися, що він у той час був присутній на службі у Дмитра Донського
Між іншим, про участь у битві Дмитра Волинського чи то Волинця найближчі по часу джерела не згадують. Проте ми можемо не сумніватися, що він у той час був присутній на службі у Дмитра Донського, оскільки про нього є згадки в попередні роки і про події, в яких він брав участь.
– Хоч би якими суперечливими були уявлення про значення битви та її масштаби, але всі, хто не заперечує саму подію, сходяться на тому, що Дмитро Боброк Волинський відіграв провідну роль на Куликовському полі. Що про нього відомо і чому волинянин чи навіть галичанин опинився у війську московського князя?
– Це було пов’язано з литовськими зв’язками, які мав Дмитро Донський та його родина.
Не треба забувати, що в ті часи не було залізної занавіси. Династичні контакти або контакти на рівні службових людей існували. Ці люди могли переїздити впродовж життя й служити різним володарям. Тобто, таке перетікання кадрів існувало.
Сергій Радонезький благословляє Дмитра Донського на битву
Те, що він волинський – це безсумнівно, оскільки в найбільш ранніх джерелах XIV століття, він згадується саме під таким прізвиськом чи означенням. Це могла бути й Галичина, тому що в тих краях Галичину й Волинь однаково називали «Волинню». Проте більш вірогідно, що це все-таки Волинь, яка на той момент була таким собі розсадником князів.
Це могли бути князі нащадки Рюриковичів, тих старих волинських князів, могли бути Рюриковичі з лінії Турово-Пінських князів, а могли бути князі литовського походження. На жаль, достеменних даних про походження Дмитра Волинського в нас немає. Існує декілька наукових гіпотез про його походження, одна з яких говорить про те, що він міг бути з литовської династії Гедимоновичів і, таким чином, найближчий родич тогочасних київських і волинських князів, які так само до цієї династії належали.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Україна-Русь. Династія князів Рюриковичів дотепер зберегла свої знаки – історик
– У той час, в другій половині XIV століття, на службі в московських князів було багато вихідців із території сучасної України?
– Про багатьох вихідців ми сказати не можемо, адже це ще той період, коли придворне коло не було таким численним, як у XV-XVI століттях. Але загалом те, що людина з українських земель опинялася на півночі чи на північному сході – для тих часів це не виняток і не рідкість. Так було й серед духовенства.
– До речі, щодо духовенства. Звернув увагу, що в XIII-XIV ст. чимало представників вищого кліру в Москві та довкола неї – це вихідці з Волині чи з Галичини. Скажімо, перший київський митрополит, який переїхав до Володимира-на-Клязьмі – Кирило ІІІ – єпископ Холмський, починав як спільник Данила Галицького. Перший київський митрополит, який переїхав уже до Москви – Петро – починав як ігумен монастиря десь з-під теперішньої Рави-Руської – це на сучасному українсько-польському кордоні.
А закінчив він як спільник московського князя Івана Калити. Як це пояснити? З яких причин духовенство здійснювало таку міграцію?
Не хочу, щоби склалося враження, ніби всі тодішні, умовно кажучи, українські заробітчани масово їхали до Москви
– Це не настільки масове явище. Не хочу, щоби склалося враження, ніби всі тодішні, умовно кажучи, українські заробітчани масово їхали до Москви. Справді, деякі люди робили таку кар’єру. У випадку митрополита Петра – це теж, ймовірно, було кар’єрне питання. Це треба розглядати в контексті початку розпаду Київської митрополії. Через те, що його попередник митрополит Максим утік з Києва до Володимира-на-Клязьмі, а невдовзі було організовано Галицьку митрополію – духовенство руське виявилося в непростій ситуації.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
1686 рік: як Київська митрополія опинилася в Московському патріархаті?
З одного боку, є стара Київська митрополія, але вже її центр фактично не в Києві, резиденція митрополита не в Києві.
Є вже нова митрополія Галицька, але з якою теж були певні проблеми, оскільки її впродовж пів століття то закривав патріарх Константинопольський, то відновлювали. В таких умовах можемо уявити людину, яка робить вибір на користь того, щоб стати київським митрополитом у Володимирі-на-Клязьмі чи в Москві. Зрештою, у такого митрополита у підпорядкуванні було більше єпархій, ніж у галицького. Тому це навіть з меркантильних міркувань зрозуміло.
– Але така міграція духовенства не обмежилася XIII-XIV століттями. Згодом із території сучасної України особи духовного сану регулярно їхали на північний схід і там ставали ієрархами Московської православної церкви. Колись цей процес був менш помітний, колись – більше, а за часів Петра І на чолі Московської православної церкви постали вихідці з України.
Люди з митрополії, з ядра часто робили кар’єру на периферії, на окраїнах. Цей процес тривав століттями
– Так, це дуже яскравий момент, але він і не почався в ХІІІ столітті.
Ще від самого початку, від ХІ-ХІІ століть вихідці з Київсько-Печерського монастиря чи загалом із території України їхали на Північ, засновували там монастирі, ставали там єпископами. У принципі, тут нічого дивного немає: люди з митрополії, з ядра часто робили кар’єру на периферії, на окраїнах. Цей процес, як ви правильно зазначили, тривав століттями.
– Повернімося до Куликовської битви: тривалий час на її місці, яке літописці позначили досить чітко – там, де річка Непрядва впадає в Дон – не могли знайти якихось артефактів, які підтверджували б, що ця подія справді відбулася. Але порівняно нещодавно влада профінансувала там масштабні дослідження, а відтак російські дослідники більш-менш точно локалізували місце, де все відбувалося, встановили приблизну кількість учасників, яку свого часу сильно завищували літописці.
У нас досі не локалізовані місця битв, які відбулися у той-таки період – на Синіх Водах (1362) і на Ворсклі (1399). Можливо, українським археологам варто порушити питання, щоб влада профінансувала відповідні дослідження?
– Так, звичайно.
Взагалі, археологічні дослідження треба фінансувати у велику обсязі, якщо ми на щось претендуємо у цій царині. Єдина проблема, суто джерелознавча, може полягати у відсутності в писемних джерелах чітких географічних прив’язок. Якщо сказано, що битва сталася біля впадіння певної річку в іншу, то це відносно вузька територія. А коли вказують просто на річку, то це ж треба всі береги Ворскли досліджувати. Теоретично – можна, але це ж колосальні зусилля. Або Сині Води – теж локалізація не цілком певна.
Там, де ми маємо чітку географічну прив’язку, таких проблем не існує. Наприклад, взяття взяття Києва монголами в 1240 році. Ми знаємо, де це відбувалося і справді археологія фіксує яскраві сліди цієї трагічної воєнної події. А якщо йдеться про польові зіткнення, то тут значно важче.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Спадок хана Батия
– Все ж таки, на вашу думку, локалізація битви на Ворсклі чи на Синіх Водах має перспективу чи ні?
– Мені здається, якщо говорити саме про ті битви, то з ними складніше, ніж з Куликовською битвою.
Але не треба зупинятися на цих подіях. Взагалі інші події та битви, зокрема, прив’язані до населених пунктів, можуть мати більші перспективи.
– Які знакові події ще чекають своїх польових досліджень?
– У пізньому середньовіччі менше назву таких подій. Тут ситуація краща для ранньомодерних часів, наприклад, знаємо чудовий приклад Берестечка.
Георгієвський монастир. Берестечко
До речі, про Сині Води, тут є одна загадка, про яку можна і треба говорити окремо. Як вважається, про Куликовську битву є згадки у деяких тогочасних німецьких джерелах. Але там ця подія називається битвою на Синій Воді. І тут є великий простір для гіпотез: чи ми чогось не знаємо про Куликовську битву, чи німецькі автори мали на увазі не Куликовську битву, а битву на Синіх Водах, або вони поплутали чи змішали ці події в одне?.. Це породжує багато питань.
– Але битва на Синіх Водах сталася раніше на 18 років десь на Поділлі, а не десь у Тульській області, як Куликовська.
– В тому й загадка: чому до німецьких хроністів дійшли згадки про Куликовську битву як про битву на Синій Воді? Або, насправді, вони писали про битву на Синій Воді, а вже в історіографії чомусь це повідомлення сприйняли як повідомлення про Куликовську битву?
– Очільник ординського війська на Куликовому полі, фактичний правитель Золотої Орди темник Мамай і відомий український фольклорний персонаж козак Мамай – вони, можливо, родичі чи в них просто однакове ім’я?
– Однакове ім’я. Тут немає прямого зв’язку. Якщо шукати реального прототипа українському козакові Мамаєві, то його радше слід вбачати в одному з ватажків гайдамаків середини XVIII століття на прізвисько Мамай. Спільне в них тільки ім’я тюркського походження. І тут можна лише ставити питання: чому раптом український ватажок повстанців XVIII століття мав таке тюркське татарське прізвище? Але до того Мамая з XIV століття він стосунку не має.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Прадавній орнітолог» і «модний скіф» – головні знахідки археологічного сезону-2019
Куликовська битва — це
Передісторія
У 60-і роки XIV століття посилення Московського князівства на Русі і темника Мамая в Золотій Орді йшло практично одночасно, причому об’єднання Орди під владою Мамая багато в чому сприяли українські князі своїми перемогами над Тага на р.
Увійдіть в 1365 році. над Булат-Темір на р. П’яна в 1367 році і походом на середню Волгу в 1370 році.
Співвідношення і розгортання сил
російське військо
Новоскольцев А. Н. «Преподобний Сергій благословляє Дмитра на боротьбу з Мамаєм»
Участь в загальноросійському зборі взяли представники майже всіх земель Північно-Східної Русі. Крім підручних князів, прибули війська з Суздальського. Тверського і Дружковкаого великих князівств. Також були загони волзьких і сибірських татар. Уже в Коломиї був сформований первинний бойовий порядок: Дмитро очолив великий полк; Сміла Андрійович — полк правої руки; в полк лівої руки був призначений командувачем Гліб Артемівський; передовий полк склали коломенцев.
Що отримав велику популярність, завдяки життю Сергія Радонезького. епізод з благословенням війська Сергієм в ранніх джерелах про Куликовську битву не згадується [8]. Існує також версія (В. А. Кучкин), згідно з якою розповідь Житія про благословення Сергія Радонезького Дмитра Донського на боротьбу з Мамаєм відноситься не до Куликовської битви, а до битви на річці Воже (1378 г.
) і пов’язаний в «Оповіді про Мамаєвому побоїще »та інших пізніх текстах з Куликівської битвою вже згодом, як з більш масштабною подією [9].
І коли почули в місті Москві, і в Переяславі, і в Костромі, і у Смелае, і у всіх містах великого князя і всіх князів українських, що пішов князь великий за Оку, то настала в Москві і в усіх його межах сум велика, і піднявся плач гіркий, і рознеслися звуки ридань [10]
українські міста посилають воїнів в Москву. Деталь ікони «Сергій Радонезький з житієм».
На шляху до Дону, в урочищі Березів, до українського війська приєдналися полки литовських князів Андрія і Дмитра Ольгердовича. Андрій був намісником Дмитра у Пскові, а Дмитро — в Переяславі-Заліському, однак, за деякими версіями, вони привели і війська зі своїх колишніх удільних, що були у складі Великого князівства Литовського — відповідно Полоцька, Стародуба і Трубчевска. В останній момент до українського війська приєдналися новгородці (в Новгороді у 1379 -1380 роках намісником був литовський князь Юрій Нарімантовіч [11]).
Полк правої руки, сформований в Коломиї на чолі з Смелаом Андрійовичем, виконував потім в битві роль Засадного полку, а Андрій Ольгердович в битві очолив полк правої руки. Історик військового мистецтва Разін Е. А. вказує на те, що російська рать в ту епоху складалася з п’яти полків, проте, вважає полк на чолі з Дмитром Ольгердовичем не частиною полку правої руки, а шостим полком, приватним резервом в тилу великого полку.
українські літописи наводять такі дані про чисельність російської армії: «Літописна повість про Куликовську битву» — 100 тис. воїнів Московського князівства і 50-100 тис. воїнів союзників, «Сказання про Мамаєвому побоїще», написане також на основі історичного джерела — 260 тис. або 303 тис. Никонівський літопис — 400 тис. (зустрічаються оцінки чисельності окремих частин українського війська: 30 тис. белозёрцев, 7 тис. або 30 тис. новгородців, 7 тис. або 70 тис. литовців, 40-70 тис. в Засадного полку ). Однак слід враховувати, що цифри наведені в середньовічних джерелах зазвичай вкрай перебільшені.
Пізніші дослідники (Е. А. Разін та ін.), Підрахувавши загальну кількість населення українських земель, врахувавши принцип комплектування військ і час переправи російської армії (кількість мостів і сам період переправи по ним), зупинялися на тому, що під прапорами Дмитра зібралося 50-60 тисяч воїнів, з них лише 20-25 тисяч — війська безпосередньо Московського князівства. Це збігається з даними «першого українського історика» В. Н. Татіщева про 60 тисячах. Виходячи з чисельності європейських армій того часу, військо Дмитра Донського можна оцінювати в 10-15 тисяч чоловік.
військо Мамая
Місце битви
З літописних джерел відомо, що бій відбувався «біля гирла Дону і Непрядва». За допомогою методів палеогеографії вчені встановили, що «на лівому березі Непрядви в той час знаходився суцільний ліс». Беручи до уваги, що в описах битви згадується кіннота. вчені виділили безлісний ділянку біля злиття річок на правому березі, який обмежений з одного боку, річками Доном, Непрядвой і замовк, а з іншого — ярами і балками, ймовірно, існували вже в ті часи.
Експедиція оцінила розмір ділянки бойових дій в «два кілометри при максимальній ширині вісімсот метрів.» [13]
Відсутність значущих знахідок бойового спорядження на поле бою історики пояснюють тим, що в середні віки «ці речі були шалено дорогими [13]», тому після битви всі предмети були ретельно зібрані. За радянських часів на цьому полі велися сільськогосподарські роботи, в якості добрива застосовувалася руйнує метал аміачна селітра. Проте, археологічним експедиціям вдається робити що представляють історичний інтерес знахідки: втулку, підстава списи. кольчужне колечко, уламок сокири. частини облямівки рукава або Подолу кольчуги. зроблені з латуні; панцирні пластини, які кріпилися на основі з шкіряного ремінця [13].
Підготовка до битви
Російський стяг
«Сказання про Мамаєвому побоїще» свідчить, що українські війська йшли в бій під чорним прапором із зображенням образу Ісуса Христа.
Існує також думка, що оскільки оригінальний текст оповіді не зберігся, а дійшов до наших днів у списках, то при переписуванні могла статися помилка.
Тобто в первісному тексті оповіді могли бути такі слова:
- Чермний — багряний, тёмнокрасний, мутно-червоний (Води Червоне яко кров)
- ЧЕРВНЯ / Червоний — червоний, яскраво-червоний, яскраво-червоний
- червлений — багряний, багряний, яскраво-малиновий [15]
Також в Слові о полку Ігоревім використовується схоже опис — «Чрвлен стяг».
Адольф Івон.
«Куликовська битва» (1859)
І. І. Голіков. «Куликовська битва», палехських мініатюра. шкатулка, 1928. МНІ
«Сила велетень татарська борзо з шоломяні прийдешніх і ту паки, які не поступающе, сташа, бо нема місця, де їм разступітіся; і тако сташа, копіа закладше, стіна біля стіни, каждо їх на плеще стояли перед своїх маючи, призначе Крачила, а задні продовжували. А князь великі такоже з великою своєю силою руською з іншого шоломяні поиде противу їм »[16]. Бій в центрі був затяжний і довгий. Літописці вказували, що коні вже не могли не ступати по трупах, так як не було чистого місця.
«Пеша русскаа велетень рать, аки дереви сломішіся і, аки сіно посічене, лежаху, і бе бачити страшно зело …» [16]. У центрі українські були на грані прориву своїх бойових порядків, але допоміг приватний контрудар, коли «Гліб Артемівський з полками Смеласкім і суздальським поступу через трупи мертвих» [11]. «На правій країні князь Андрій Ольгердович не єдина татар нападші і багатьох побив, але не смеяша вдалину гнатися, бачачи великий полк недвіжусчійся і яко вся сила татарська паде на середину і лежи, хотяху разорваті» [11]. Основний удар татари направили на український полк лівої руки, він не втримався, відірвався від великого полку і побіг до Непрядве, татари переслідували його, виникла загроза тилу українського великого полку.
Володимир Андрійович, який командував засадним полком, пропонував завдати удару раніше, але воєвода Боброк утримував його, а коли татари прорвалися до річки і підставили Засадного полку тил, наказав вступити в бій. Удар кінноти із засідки з тилу на основні сили татар став вирішальним.
Татарська кіннота була загнана в річку і там перебита. Одночасно перейшли в наступ полки Андрія і Дмитра Ольгердовича. Татари змішалися і почали тікати.
Засадний полк переслідував татар до річки Гарною Мечі 50 верст. «Побивши» їх «незліченну кількість». Повернувшись з погоні, Сміла Андрійович став збирати військо. Сам великий князь був поранений і збитий з коня, але зміг дістатися до лісу, де і був знайдений після битви в несвідомому стані [17].
Літописці сильно перебільшують кількість загиблих ординців, доводячи їх до 800 тис. (Що відповідає оцінці всього війська Мамая) і навіть до 1,5 млн. Чоловік. «Задонщина» говорить про втечу Мамая сам-дев’ять до Криму, тобто про загибель 8/9 всього війська в битві.
Ординцям побачивши удару Засадного полку приписується фраза «молоді з нами билися, а Добло (кращі, старші) збереглися» [18]. Відразу після битви була поставлена задача перерахувати, «скільки у нас воєвод немає і скільки молодих (службових) осіб». Московський боярин Михайло Олександрович зробив сумний доповідь про загибель близько 500 бояр (40 московських, 40-50 серпуховських, 20 коломенських, 20 переяславських, 25 костромських, 35 Смеласкіх, 50 суздальських, 50 нижегородських, 40 муромских, 30-34 ростовських, 20-23 Дмитровський, 60-70 Можайських, 30-60 звенигородських, 15 Углицький, 20 галицьких, 13-30 новгородських, 30 литовських, 70 рязанських), «а молодим людям (молодшим дружинникам) і рахунку немає; але тільки знаємо, загинуло у нас дружини всій 253 тисячі, а залишилося у нас дружини 50 (40) тисяч ».
Також загинуло кілька десятків князів. Серед загиблих згадуються Семен Михайлович і Дмитро Монастирёв, про загибель яких відомо також відповідно в битві на р.Пьяне в 1377 році і битві на р.Воже в 1378 році.
Коли обози, в яких повезли додому і численних поранених воїнів, відстали від головного війська, литовці князя Ягайла і деякі Рязанцев грабували ці обози і добивали беззахисних поранених.
наслідки
Наявність в українському війську сурожан в якості провідників дає підставу припускати про намір командування російської раті здійснити похід в глиб степів, в яких кочували татари. Але перемогу на Куликовому полі не вдалося закріпити повним розгромом Золотої Орди. Для цього не було ще достатніх сил. Врахувавши великі втрати російської раті і небезпека походу в глиб степів з невеликими силами, командування прийняло рішення повернутися в Москву [2]
Зворотне хід Дмитра було справжнім торжеством; Олег Рязанський визнав його старшим, уклав союз; московський народ радів перемозі і прозвав Дмитра Донським.
а Смелаа Хоробрим (за іншою версією, великий московський князь Дмитро Іванович отримав почесне найменування Донський лише при Івані Грозному [19]). Багато хто вважав цю перемогу за позбавлення від татарського ярма, але незабаром переконалися, що татари ще сильні, і нескоро може наступити бажане звільнення. Проте перемога сильно збільшила в очах народу могутність московського князя і цим сприяла справі державного об’єднання.
У 1848 році на Куликовому полі, з ініціативи першого дослідника великої битви обер-прокурора Священного Синоду С. Д. Нечаєва. був поставлений пам’ятник, виготовлений на заводі Ч. Берда за проектом А. П. Брюллова. У 1880 урочисто відзначено на самому полі, у с. Монастирщіна, день 500-ої річниці битви.
Історія вивчення
Основними джерелами відомостей про битву є три твори: «Літописна повість про побоїще на Дону», «Задонщина» і «Сказання про Мамаєвому побоїще». Останні два містять значну кількість літературних подробиць сумнівної достовірності. Відомості про Куликовську битву містяться також в інших літописних зведеннях, що охоплює цей період, а також в західноєвропейських хроніках.
Першим дослідником Куликова поля став Степан Дмитрович Нечаєв (1792-1860). Колекція зроблених ним знахідок лягла в основу Музею Куликовської битви.
історична оцінка
Історична оцінка значення Куликовської битви неоднозначна. В цілому, можна виділити наступні основні точки зору:
- З традиційної точки зору Куликовська битва є першим кроком до звільнення українських земель від ординського залежності.
- Прихильники православного підходу, слідом за основними джерелами по історії Куликовської битви, бачать в битві протистояння християнської Русі степовим іновірців.
- український історик Соловйов С. М. вважав, що Куликовська битва, яка зупинила чергове нашестя з Азії, мала те ж значення для Східної Європи, яке мали битва на Каталаунських полях 451 року і битва при Пуатьє 732 року для Західної Європи.
- Прихильники критичного підходу вважають, що реальне значення Куликовської битви перебільшено пізніми московськими книжниками та розглядають битву як внутрішньодержавний конфлікт (з незаконним узурпатором), не пов’язаний безпосередньо з боротьбою за незалежність.
